Статті

ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: ПЕТРО ГАВРИЛЮК

З Богом в душі і музикою в серці

(згадка про 44-річного нацгвардійця, учасника військового оркестру Петра Гаврилюка з Тисмениці)

 

Народився талановитий майбутній музикант 27 червня 1980 року в добрій християнській родині працівників хутрової фабрики у Тисмениці. Був середульшим сином в сім’ї. Мав старшого брата Івана та молодшого Миколу. З перших років життя від батька перейняв любов до музики, адже його тато Володимир грав в оркестрі фабрики та співав у церковному хорі. «Петрик побожною дитиною був, любив молитися на Вервиці, часто ходив до церкви. А ми з чоловіком дякували Богові за наших дружніх і добрих синів»,- згадує Анна Гаврилюк, мати воїна та додає, що Петро ще любив домашніх тварин та риболовлю. За ним, відчуваючи добру душу та серце хлопчика, до хати приходили безпритульні собаки та коти, яких він завжди годував.

Навчався Петро у загальноосвітній та музичній школах, опанував гру на трубі. Одразу після закінчення 9-го класу став учасником військового оркестру в Івано-Франківську. Строкову армійську службу Петро Гаврилюк проходив у тому ж оркестрі. У складі колективу успішно гастролював у Франції. На завершення служби отримав звання старшого сержанта. Після армії син поїхав в Одесу і, за прикладом молодшого брата Миколи, пішов у закордонне плавання на кораблі «Микола Кузнєцов». Згодом був на заробітках за кордоном та в Україні. Трудився на будівництвах і робив євроремонти. «Син вирішив здобути вищу освіту та вступив до Інституту культури і мистецтв тодішнього Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,- розповідає мама воїна.-Навчався на музичному факультеті. Проте так сталося, що навчання не завершив».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Петро добровільно пішов служити у Нацгвардію. На навчаннях був у Рівному. Щоправда на фронті чоловікові побувати не довелося через стан здоров’я. У Петра Гаврилюка було хворе серце. Він потрапив у лікарню, мав воду в легенях, яку викачували аж п’ять разів. Далі воїнові зробили складну операцію, що тривала дев’ять годин. Опісля йому стало краще. Рідні раділи. Петро повернувся додому та жив з батьками у Тисмениці. Зі служби чоловіка звільнили за станом здоров’я. «Син, як у дитинстві, став часто ходити до храму. Загалом, де би син не бував з оркестром, чи навіть на заробітках, чи в плаванні, він усюди шукав церкви, заходив, молився і робив світлини на пам'ять. А ще Петро вдома спілкувався з численними друзями, допомагав нам, доглядав трьох котів, яких врятував від загибелі в Івано-Франківську,- сумно мовить пані Гаврилюк.— Думав, що коли йому стане краще, повернеться в оркестр». Та стати в стрій, чи знову грати у військовому музичному колективі не судилося.