Статті
ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: ВАСИЛЬ ЛАВРУК
- Перегляди: 777
Добрий, дбайливий, працьовитий(Пам’яті 51-річного прикордонника Василя Лаврука із села Слобідка)
Василь Лаврук народився 28 січня 1974 року. Був другою дитиною в родині, зростав зі старшим братом та молодшою сестрою, яка померла у трирічному віці. Брати проживали із мамою та бабусею. З дитинства Василь любив малювати.
«Малим тато брав простий олівець і за декілька хвилин з-під його рук виходив пейзаж або портрет, був дуже талановитим, — розповідає донька». Талант знадобився через багато років. Коли Василь працював на будівництвах, легко та швидко виконував і вмів прочитати складні креслення. Ще одним захопленням Василя Лаврука був футбол. Як аматор, чоловік грав за сільську команду та був провідним гравцем. У школі улюбленими предметами Василя були трудове навчання, малювання, математика та географія.
Після закінчення дев’яти класів юнак вступив до ПТУ №8, що в селі Угорники біля Івано-Франківська, здобув фах штукатура-плиточника. «Батько любив майструвати, складати, тому ця професія йому була до душі. Та й працював він згодом за фахом», — каже донька воїна Вікторія. Працював Василь з братом і вдома, їхня мати їздила на сезонні роботи. Бабуся трудилася на фермі, а хлопці допомагали будувати хату, яка стоїть і досі. Усюди, де бував Василь, знаходив багато друзів, був душею компанії, любив серйозну рок-музику та їзду на мотоциклах. Строкову військову службу Василь Лаврук проходив у Рівному, де проявив себе як сумлінний, ініціативний та добрий солдат. Після року служби молодого воїна відправили служити у Київ при Міністерстві оборони України. Там займався створенням карт, бо мав до цього хист. «В армії тато познайомився із полковником на прізвище Ізюмов, який був до нього дуже добрим. Тато тягнувся до нього, як до батька, якого не мав... І вже на великій війні Василь Лаврук взяв собі позивний «Ізюм» на честь полковника.
У 1996-му році Василь Лаврук одружився із дівчиною Лесею, яка також проживала у Слобідці. Весілля у нього було в один день зі старшим братом. У Василя з дружиною народилися двоє дітей: Микола та Вікторія. Аби забезпечити родину, чоловік поїхав на заробітки у Португалію. «Наш тато був неймовірним батьком. Він жив родиною, ми були дуже щасливі разом. Коли чоловік повернувся додому, то на сімейній нараді з дружиною вирішили виїжджати в Крим, де проживала сестра жінки з родиною. І з 2001 року року Лавруки жили в місті Ялта. Родичі переживали за сім’ю, вмовляли почекати і не їхати, та Василь був рішучим. Із двома валізами, жінкою і дітьми подався у невідомість. Леся почала там торгувати на ринку автомобільними аксесуарами і побутовою хімією, а Василь став бригадиром, він мав багатьох людей, з якими працював на різних будовах. Діти Лавруків навчалися в єдиній в Ялті школі з українською мовою викладання. Це була школа імені Степана Руданського. Під час Помаранчевої революції чоловік активно і відверто висловлював свою проукраїнську позицію, разом з дітьми ходив на мітинги. Хоча на той момент у Криму людей із державницькою позицією було небагато. У 2007 році чоловік спорудив у Ялті власний приватний дім, який довелося залишити у 2018-му.
Василь, попри окупацію українського півострова, сподівався на краще. Та залишатися там надалі ставало дуже небезпечно. Василь повернувся у рідну Слобідку, через певний час на Прикарпаття приїхали дружина та діти. З 2020-го року чоловік знову трудився за кордоном, працював в Естонії та повернувся якраз на хрестини онука Владислава. Незабаром народився й другий онук Святослав. «Тато мав особливий зв’язок із моїми хлопчиками, — продовжує пані Вікторія. — Він любив робити їм та мені сюрпризи: приїжджати несподівано із квітами для мене та великими іграшками для дітей». Із початком повномасштабного вторгнення Василь Лаврук добровільно став до лав Тероборони, а з січня 2023-го року служив в закарпатському місті Чоп, у 94-му прикордонному загоні Державної прикордонної служби України. Був помічником гранатометника, старшим солдатом. Наприкінці 2024 року Василь поїхав на фронт. Воював на Донеччині, був у Чорнобильській зоні та на Курщині. «Батько телефонував нечасто, але говорив завжди дуже емоційно, — згадує донька. — Завжди розповідав про побратимів, як людина дещо старшого віку, дбав про молодших бійців».
У лютому 2025 року воїн отримав поранення, унаслідок якого втратив багато крові та праву руку. Дві доби воїн провів на позиції без кінцівки та дивом залишився живим. У шоковому стані чоловік… взяв відірвану руку та зняв з пальця обручку. Згодом він носив перстень на ланцюжку на шиї. Багато побратимів Василя загинули, а його та кількох захисників уночі вдалося вивезти. «Дуся (так називав лагідно батько доньку — авт), я живий!», — такі були перші слова до Вікторії. Лікували Василя Лаврука спочатку в Сумах. До слова, у воїна був сильно пошкоджений увесь правий бік, була небезпека, що чоловік міг би залишитися й без правої ноги. На щастя, ногу вдалося зберегти. Далі Василь Лаврук перебував у київському Головному військово-медичному клінічному центрі Державної прикордонної служби України. Там ледь не щодня протягом місяця у нього були операції. Попри тяжкий стан чоловік мав неймовірну жагу до життя. «У госпіталі тато завжди запитував про життя в селі, про рідних. Це додавало йому сил боротися за життя, — каже донька Героя.
На реабілітацію воїна відправили на Львівщину, у знане курортне місто Моршин. Згодом він був у Слобідці, де щонеділі ходив до церкви. На початку листопада 2025 року донька приїхала до батька. Василь сказав, що зле почувається та не зможе в неділю піти до храму. Згодом стан чоловіка різко погіршився: його госпіталізували до Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, де він пробув у комі два місяці й один день. 4 січня 2026 року Василя Лаврука не стало. Поховали воїна у рідному селі Слобідка. За сумлінну службу він був нагороджений чотирма грамотами, нагородним листом та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.