Статті
ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВ
- Перегляди: 257
Із Одеси—на захист України(Пам’яті 46-річного Олександра Павлова — морського піхотинця з Одеси, який знайшов вічний спочинок у Тисмениці)
Він умів ремонтувати автомобілі, любив дорогу, цінував родину й навіть у найважчі моменти знаходив сили підтримувати інших. Справжній одесит — дотепний, життєрадісний, із незламним характером і особливим почуттям гумору. Олександр Павлов усе життя звик долати труднощі й добиватися свого. Навіть коли здоров’я підводило, він не втрачав сили духу. А коли Україна потребувала захисту, не став шукати причин залишитися вдома.
Олександр Павлов народився 15 жовтня 1979 року в Одесі. Батько працював електриком на одному із заводів. В Олександра були молодший брат, який, на жаль, помер ще в юності, та сестра по батьковій лінії. «З дитинства Сашко любив усе, що пов’язане з автомобілями, — розповідає пані Олександра, дружина Героя. — Це було його захоплення та професія на все життя. Із 15 років мій чоловік уже працював сам на себе: мив машини, ремонтував автівки. Навчився бути добрим водієм та автомайстром, при цьому закінчивши лише вісім класів». За словами дружини воїна, життя Олександра Павлова було непростим. Та з юності й до останніх днів чоловік ніколи не втрачав оптимізму. Він був справжнім одеситом, до всього ставився з гумором, мав велику життєву силу. Навіть коли йому було не зовсім добре, він і в такі моменти підтримував інших.
Строкову військову службу Олександр проходив у десантних військах у Болграді, де ще більше загартувався. Під час служби отримав звання сержанта. «Сашко настільки хотів бути десантником, що, аби потрапити саме в ці війська, займався спортом, щоб стати вищим, бо не проходив за зростом. Він свого домігся», — говорить пані Олександра. Після завершення служби чоловік працював в Одесі таксистом. Із майбутньою дружиною Олександр Павлов познайомився у 2012 році… в магазині, де жінка працювала. Він заїхав у крамницю випити кави. Балакучий, дотепний та веселий таксист одразу припав до душі Олександрі. Пропозицію поєднати долі Олександр зробив коханій… по телебаченню, під час передачі вітань на замовлення на одному з одеських місцевих каналів. У «біжучій стрічці» він попросив написати: «Олександро Іванівно, ти вийдеш за мене?». Ну як тут було не погодитися!
Весілля у новоствореної родини не було, бо за плечима в кожного вже був перший шлюб. У жінки від першого шлюбу була донька, а сина чоловіка, на превеликий жаль, не стало через ДТП. В Олександра та Олександри народилися двоє спільних дітей: Артур і Тетяна. Доньку дружини чоловік прийняв як рідну. Вона називала його татом. «У дітей із Сашком був особливий зв’язок, — продовжує Олександра. — Вони, почувши його голос, швидко засинали. Вони разом працювали в гаражі, на кухні, разом готували борщ, м’ясо. Коли ми переїхали на Прикарпаття, то він тут навчився варити бограч». У 2014 році Олександр захворів. Дружина зробила все, аби врятувати чоловікові ногу. Жінка навіть продала власне помешкання.
16 березня 2022 року Олександра мобілізували. Рідні дуже просили, аби він ще почекав. Та чоловік твердо сказав: «Я йду!». Служив Олександр Павлов у 26-й, а згодом — у 39-й окремій бригаді берегової оборони. У лютому — березні 2026 року її було офіційно реорганізовано та перейменовано на 39-ту окрему бригаду морської піхоти у складі 30-го корпусу морської піхоти Військово-Морських Сил ЗСУ. Олександр Павлов був старшим стрільцем-регулювальником, командиром підрозділу, мав позивний «Гриф». Бригада стояла під Херсоном. Згодом Олександра Павлова та його побратимів перевели до Івано-Франківська для підсилення охорони громадського порядку. Він їхав на три тижні, а залишився на три роки. «Морпіхів прикомандирували до 102-ї окремої бригади територіальної оборони. Далі вони підпорядковувалися 114-й бригаді тактичної авіації, охороняли одну з підстанцій на околицях Івано-Франківська, далі був у Бурштині, — каже дружина Героя. — Я з дітьми переїхала на Прикарпаття, бо в Сашка за чотири роки служби жодного разу не було відпустки. Діти плакали за батьком, і я теж хотіла бути поближче до нього».
Родина спочатку жила в Івано-Франківську, а згодом переїхала до Тисмениці. Олександр радів можливості бути поруч із рідними й часто з ними зустрічався. У січні 2026 року на службі воїн сильно застудився та захворів на важку пневмонію. Хвороба розвивалася блискавично.
1 лютого 2026 року морського піхотинця не стало. Олександр Павлов пройшов з гідністю шлях воїна, рішення стати на захист України та роки служби є частиною нашої спільної історії спротиву. Бо нескореність — це не лише здатність вистояти в бою. Це ще й уміння залишатися людиною, любити, підтримувати інших і не втрачати сили духу, попри всі життєві випробування Могила Героя — у Тисмениці, а пам’ять про нього живе в серцях дружини, дітей, побратимів.