«ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ» : ПАВЛО ФУЧЕНКО

«Треба йти воювати, щоби зупинити ворога»…

(пам’яті 42-річного річного воїна Павла Фученка з Тисмениці)

Народився Павло 16 листопада 1981 року, був третім сином в багатодітній родині вчителів Ганни та Василя, мав аж п’ятеро братів: Андрія, Остапа, Василя, Ігоря, Тараса. За словами матері, його назвали на честь діда по батьковій лінії. І сміливець повторив його долю, бо дід Павло — учасник Другої світової війни, пройшов у боях всю Україну, був поранений, йому ампутували ногу. Своїм онукам чоловік розповідав про ті часи, показував нагороди. Говорив, що понад усе просить Бога, аби ніколи нічого подібного не повторилося. Хлопці любили слухати діда, й тоді ніхто навіть подумати не міг, що на їхню долю випаде війна.

У школі майбутній Герой захоплювався футболом та фотографуванням. Світлини робив ще на плівку. З радістю та гордістю розповідав удома, як він уміє фіксувати неповторні миті з життя однокласників, природу рідного краю. Родинним захопленням і заняттям усіх синів Фученків була ще й музика. Павло навчався в Тисменицькій дитячій музичній школі по класу кларнета. Його викладачем був знаний педагог Михайло Йосипенко. Він по-батьківськи ставився до всіх своїх учнів, постійно говорив дітям, що, аби чогось досягнути, треба ретельно вчитися і трудитися.

Юнаком Павло мав багато знайомих, та друзів — мало. Хлопець казав, що друг це особлива людина, як брат. А що таке братерство, він добре знав, маючи стільки рідних. Школу закінчив із похвальним листом та поступив в Івано-фанківське музичне училище імені Дениса Січинського, яке закінчив у 2000 році з відзнакою. Під час навчання був учасником духового оркестру училища під орудою Петра Гундера, багато виступав. Згодом став студентом музично-педагогічного факультету Прикарпатського (Карпатського) національного університету імені Василя Стефаника. Навчання закінчив у 2003 році. Далі Павло працював, бо часи були нелегкі. Батьки братів Фученків, працюючи в школі, заробляли небагато, їм допомагали сини. Павло грав по весіллях, згодом поїхав закордон. Трудився у Польщі, Австрії, Бельгії, заробляв музикою та на будівництві. Перед повномасштабним вторгненням працював в Івано-Франківську, на заводі.

«Ще від початку великої війни син казав, що треба йти воювати, щоби зупинити ворога, бо, якщо відмовимося воювати, то нелюди увірвуться в наші будинки», — говорить мати воїна. Мобілізували Павла Фученка у червні 2022-го. Мати плакала, переконувала почекати із військом, бо її син мав проблеми з хребтом. Та Павло пішов. На навчанні був у Львові. Туди приїжджали його племінники, які гордилися дядьком. Як доброго і кмітливого солдата Павла відправили в Англію. Повернувшись в Україну, Павло в складі 3-ої окремої штурмової бригади брав участь у боях на Херсонщині, під Соледаром, Авдіївкою, Бахмутом.

Одного разу воїн, приїхавши додому у відпустку, привіз нагороду: «Золотий Хрест» від тодішнього Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного, яким його відзначили 07 серпня 2023 року. За що отримав нагороду, а також про службу, бої, фронтові будні, як рятував життя побратимам, як, ризикуючи собою, витягував тіла, на жаль, загиблих воїнів, майже не розповідав. Востаннє удома солдат був перед Вербною неділею 2024-го року. Відпустку не добув, поїхав на фронт, казав, що треба повертатися. А на Великдень перед тим, як іти на завдання, Павло телефонував матері. Казав, що волонтери привезли частування, просив, аби ненька не хвилювалися, бо вони мають добре захисне екіпірування. Наостанок додав, що із ним може кілька днів не бути зв’язку.

Минув тиждень, Павло не телефонував, не привітав пані Ганну із Днем матері, жінка забила на сполох. Недаремно…

12 травня 2024 року поблизу населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області Павло Фученко поліг. Пізніше рідні дізналися, що він з побратимами відбили напад ворога та поверталися з позиції. Зненацька почала «працювати» ворожа артилерія... Поховали Героя в Тисмениці. Окрім згаданого вище «Золотого Хреста», Павло Фученко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, званням почесний громадянин Івано-Франківська, відзнакою «За честь і звитягу» і медаллю Івано-франківської обласної ради «Лицар бойового чину».